Віталій Іващенко, голова ГО "Старий Дніпро"

ДНІПРО НЕВПІЗНАННО ЗМІНИЛИ

(Наслідки будівництва Канівської ГЕС)

Розділ I

Дніпро - найбільша водна артерія України

Книга  присвячена розгляду історії та наслідків будівництва Канівського гідровузла на р. Дніпро, зокрема захисних споруд Канівського водосховища в районі м. Переяслава-Хмельницького на Київщині.

Для того, щоб краще зрозуміти і вірно оцінити наслідки цього будівництва для Переяславщини, зупинюсь на ролі Дніпра в житті українців.

Дніпро - найбільша водна артерія України, його сучасне використання забезпечує водою мільйони людей та сотні промислових підприємств, зрошує сотні тисяч гектарів посушливих земель, дає змогу виробляти велику кількість електроенергії, є величезним транспортним шляхом нашої країни, створює умови для вирощування та вилову риби і, нарешті, його води та неповторні піщані пляжі слугують українцям для літнього відпочинку.

Дніпро – одна з найбільших рік Європи, територія її водозбору переважає площу багатьох європейських країн. Значною є і протяжність річки - за нею Дніпро поступається лише Волзі, Дунаю та Уралу. Довжина Дніпра за природних умов становила 2285 км, але створення штучних водойм скоротило його до 2145 км. З них українська ділянка становить 954 км, прикордонна між Україною і Білоруссю – 119 км, російська – 500 км, білоруська 556 км і прикордонна між Білоруссю і Росією – 17 км.

Водозбір Дніпра в межах України охоплює 19 областей або 48% території нашої держави. Лише Крим, Закарпатська, Івано-Франківська , Чернівецька, Одеська та Луганська області знаходяться поза басейном Дніпра.

Своєю водністю (близько 53 куб. км) Дніпро істотно менше за Волгу і Дунай.

У межах України до Дніпра несуть свої води 15424 річки, загальною довжиною 78633 км. Серед них великими вважаються Прип’ять і Десна, 39 середніх, а решта – малі. На водозборі Дніпра немало і озер, найбільша кількість із яких у Волинській та Рівненській областях.

Серед озер Лівобережжя своїми розмірами виділяється оз. Супій, хоча насправді воно є водосховищем. Зберігаються спогади, що його створили на Яготинщині за ініціативою останнього гетьмана України Кирила Розумовського у 1765 р. , адже для цієї місцевості була характерною велика кількість диких водоплавних птахів. Тож вона і відігравала роль мисливського угіддя, а також слугувала для риборозведення та відпочинку.

В басейні Дніпра багато заболочених низинних ділянок з болотами, особливо у Волинській та Рівненській областях. Слід зазначити, що площа боліт на території України значно зменшилася завдяки меліоративним роботам, пік яких припав на кінець 1960-х і 1970-і роки. Останнім часом, у зв’язку з послабленням догляду за меліорованими землями, відбувається часткове природне повернення до заболочуваності.

У розрізі основної цілі нашого дослідження розглянемо лівий приток Дніпра – річку Трубіж. Протяжність її – 113 км, площа водозбору – 4700 кв. км. Трубіж бере початок у Козелецькому районі Чернігівської області. Далі тече переважно у південно-східному напрямку   по території Київщини і впадає в р. Дніпро біля м. Переяслава-Хмельницького. В межах міста до Трубежа впадають річки Альта, Броварка, Карань та Попівка. Найбільшою притокою є р .Недра

Для р. Трубіж характерною є широка річкова долина, а її водозбір характеризується надмірною зволоженістю, що зумовило будівництво у 1960-х роках Трубізької осушувальної системи. При цьому річку перетворили на водоприймач, її розчистили і спрямили. І тільки на території Переяслава Трубіж зберіг свій первозданний вигляд, що є доброю передумовою для створення тут ландшафтного заповідника.

Результати такого втручання в природу не забарилися, Трубіж почав висихати. Тому для збільшення водності на випадок виникнення посушливих умов було створено можливість перекидання води з басейну Десни. Для цього використали р. Остер, віддалену від верхів’я Трубежа на 4 км, і побудували 4 насосні станції перекачувальної спроможності близько 6 куб. м/сек. кожна (це при середні природній водності Трубежа за 1962 -2009 роки 5,96 куб.м/сек.). Звичайно, що робота цих насосних станцій могла б збільшити водність р.Трубіж в рази, але останнім часом описаний комплекс використовується лише частково, і лише в найбільш посушливі місяці року. Причина – великі затрати електроенергії. Ще одна насосна станція побудована біля с.Циблі. Вона мала б подавати воду з Дніпра по каналу в р.Броварку, звідки вода надходила б до р. Трубіж. Але можливості цієї насосної станції поки-що не використовуються.

Внаслідок спорудження Канівської ГЕС виникла необхідність захисту заплавних земель р.Трубіж, а також населених пунктів, розташованих у його басейні, для чого звели захисну дамбу, а стік річки тепер перекачується до водосховища досить потужною насосною станцією. Про будівництво цих споруд розповідь дещо нижче.

Розділ II

З історичних джерел

З наукових праць, що присвячені Трубежу, можна згадати монографію І.О.Запольського «Влияние мелиораций на водный баланс Украинского Полесья (на примере р. Трубеж) – К.: Наукова думка, 1991. – 168 с.

Вивчення самого ж Дніпра було розпочато кілька тисяч років тому. Деякі спогади залишив про річку «батько історії» Геродот, який жив у V ст.. до н. е. Він приділив належну увагу Дніпру в описі Скіфії.

У 905-959 роках Костянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» також подає деякі відомості про р. Дніпро.

Нестор Літописець розповідає про Дніпро в «Повісті временних літ» (або ж «минулих літ»). Про важливість Дніпра та інших рік свідчить постійна до них прив’язка подій, переданих у «Повісті…»: «І сказав Володимир: «Се недобре є, що мало городів довкола Києва». І став він города зводити по Десні і по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні». В іншому місці сказано: «Володимир тоді пішов супроти них і встрів їх на Трубежі біля броду, де нині Переяславль».

Згадки про міста, наведені в «Повісті…» у багатьох випадках є першими і саме по них прийнято лічити вік багатьох міст. Тривалу історію мають міста на притоках Дніпра, зокрема нинішнє місто Переяслав-Хмельницький, перша згадка про яке датована 907 –м роком.

Детальний опис Дніпра та його приток у межах України залишив відомий французький інженер і вчений Гійом де Боплан (1595-1673 ). Його опис нинішньої Переяславщини: «…далі йде Трахтемирів (Tretemirof) - руський монастир (Cloistredes Roux), розташований серед урвищ і оточений неприступними скелями. Саме в цьому місці козаки ховають усе найцінніше, тут теж є пором для переправи через річку.

На відстані одного льє звідси на протилежному березі ви бачите Переяслав (Pereaslaw) – місто, яке видається не наскільки древнім, бо воно лежить у низині. Однак завдяки своєму місцеположенню, укріпленому самою природою, воно є одним з найбільш значимих (тутешніх) міст, де можна було б легко збудувати дуже вигідну фортецю, яка б служила арсеналом проти московитів і козаків. Місто може мати 6 тис. димів, тут же стоїть один козацький полк.

Ще нижче на руському боці лежить Канів (Kaniow) – стародавнє місто і замок, де завжди як гарнізон стоїть один козацький полк, тут також є пором для переправи через річку». (Інтернет-видання «Новий погляд» neasmo@ukr.net).

Цікаві спогади можна почерпнути з інших джерел. Так у листі Івана Мазепи графу Г.І. Головніну 6 жовтня 1708 р. сказано: «Під час нинішньої справжньої суші у багатьох місцях так Дніпро повсихав, що вбрід кіньми оний переїжджають, а між Переяславом і Трахтемировом два броди такі мілкі ізнов на Дніпрі з’явилися, що через оний люди їздять».

Д.І.Яворницький

Великий внесок у вивчення Дніпра вніс відомий український історик і краєзнавець Д. І. Яворницький: «Майже весь береговий простір Дніпра , за винятком порогів, був укритий розкішними малопрохідними плавнями, що давали запорізьким козакам і ліс, і сіно, й безліч дичини та звіра. Ці плавні були низовинами, вкритими трав’янистою й древньою рослинністю, перетятими у різних напрямках річками, відгалуженнями, єриками, затоками, лиманами, протоками, всіяними величезною кількістю великих і малих озер і порослими густим, високим і непрохідним очеретом».
(Яворницький Д.І.Дніпрові пороги: Географ.-істор. нарис – Дніпропетровськ; Промінь, 1989.- 142 с.)

 

А от як описував період підготовки земель до затоплення їх водами Дніпра у своєму творі «Поема про море» відомий український митець Олександр Довженко: «На широких дніпровських плавнях сотні робітників рубають, корчують тягачами столітні верби, осокори, тополі – готується дно майбутнього моря…сімсот тисяч самих тільки столітніх дерев уже порубано на низьких дніпровських островах».

Чи не найдивовижнішим можна вважати край надзвичайної краси і небаченого багатства пам’яток історії - нашу ПереяславськууНаддніпрянщина. Класики літератури писали про Дніпро: могутній, широкий, повноводний.

Я особисто затоплені Наддніпрянські масиви Переяславщини називаю «Переяславською Венецією».

Але протягом XX століття природа нашої країни зазнала величезних змін.

З наведеного вище опису стає зрозумілим, що створення водосховища не могло викликати лише захоплення, особливо у тих людей, кому довелося залишати свої домівки. Нехтування людськими долями та природою – характерне для радянської доби (і не тільки).

Ще у 190 5 році інженери С. М. Максимов та Г. О. Графіто склали перший проект, яким передбачалося будівництво на Дніпрі ряду електростанцій при водопід’ємних греблях і створення водосховищ. Тодішні інженери намагалися зменшити площі затоплених земель та полегшити наслідки болісного зламу традиційного життя мешканців Наддніпрянщини. Однак більшовиків, які невдовзі прийшли до влади, такі «дрібниці» уже не цікавили.

На початку XX ст. суспільство молодої країни було охоплене ідеями тотального підкорення природи. Як писав відомий садовод Іван Мічурін: «Нам не слід чекати милостей від природи. Взяти їх у неї – наше завдання». І людям здавалося, що варто тільки поставити на службу всі природні неприборкані сили, як настане загальна благодать. Голова уряду і більшовик №1 Володимир Ленін «рай» на землі бачив так: «Комунізм – це радянська влада плюс електрифікація всієї країни».

Ще до початку 2-ї Світової війни за планом «ГОЕЛРО» (Государственная єлектрофикация России) було реалізовано проект будівництва циклонічної ГЕС на Дніпровських порогах (1927-1932 р.р. ). Розглядалися й інші проекти – наприклад, будівництво на відрізку Дніпра з порогами побудувати 2-3 дамби, щоб зменшити площі затоплених земель.

Слід зауважити, що в період підготовки до спорудження ДніпроГЕСу історикам та краєзнавцям  все ж вдалося сфотографувати та описати краєвиди та історичні пам’ятки , яким доля готувала повне затоплення та забуття. Очевидно, що тодішня влада до кінця ще не усвідомлювала увесь трагізм здійснення задуму по створенню Дніпро ГЕСу.

Велику роль зіграло те, що робота над проектом та й його втілення збіглося з періодом українізації, «Золотого віку» української гуманітаристики.

У цей час національного піднесення Всеукраїнська академія наук організувала цілий ряд наукових досліджень в галузі етнографії, фольклористики, лінгвістики, історії, археології, музейної справи та краєзнавства. Вагомий вклад у всебічне наукове вивчення Надпоріжжя вніс тодішній директор Катеринославського краєзнавчого музею Д.І.Яворницький. Йому вдалося створити своєрідну енциклопедію Дніпровських порогів, зробити світлини, які незабаром прикрасили його книгу «Дніпровські пороги».

В подальшому дослідникам ставало дедалі важче.

У шаленій лихоманці індустріалізації надмірний інтерес до минулого, шкодування за втраченою красою природи розглядалися як опозиційність чинній владі, охорона природи визнавалася шкідництвом. Так, Є.Я.Кольман назвав охорону природи охороною від соціалізму (Кольман Э.Я. «Вредительство в науке», 1931 р. с. 73-81). У романі Я.В. Баша «Гарячі почуття»№« (1947 р. С.58, 211) зображено комічного героя «любителя козаччини», який намагається здійснити диверсію на Дніпробуді.

Дійшло до того, що у 1933-1937 роках було репресовано і фактично знищено Запорізьке краєзнавче товариство. Серед розстріляних був і директор музею Дніпробуду С.Г. Філянський (Архипова Л.Н.Музейний вісник, 2011 р. С. 6).

Після відбудови ДніпроГЕСу, який спочатку був підірваний 18 вересня 1941 р. відступаючими частинами Червоної армії, а вдруге – 14 жовтня 1943 р. під час відступу німецьких військ, радянський уряд оголосив про початок «Великих будов комунізму» за так званим «Сталінським планом перетворення природи». Цим планом передбачалося побудувати на Дніпрі каскад гідроелектростанцій із затопленням величезних площ придніпровських безцінних земель. В часи «Великих будов комунізму» просте бажання закарбувати для нащадків первісну природу перед її «перетворенням» могло коштувати занадто дорого, ось чому сьогодні краєзнавцям так важко знаходити в архівах світлини та інші документальні свідчення того періоду.

Новий виток розвитку екологічного руху був спровокований уже в 1986 році Чорнобильською катастрофою. Тепер перетворення Дніпра в межах України на низку штучних «озер»сприймається більшістю громадськості як брутальний акти насильства тоталітарної системи над українською природою та минувшиною нашої країни. Тож саме зберегти історичну пам’ять про знівечені та затоплені території Переяславщини ставить за мету Громадська організація «Старий Дніпро», яку я нині очолюю.

Після спорудження Канівського гідровузла Дніпро на Переяславщині невпізнанно змінився, адже було затоплено 10 сіл. Зникли одні села і постали інші, тому перше, що ми поставили собі за мету – це віднайти детальну карту затоплених територій . Такими картами користувалися в період підготовки до затоплення, але призначені вони були виключно для службового користування. Та все ж топографічну карту затопленої території в масштабі 1:25000 нам вдалося віднайти і при допомозі тодішнього Генерального директора НІЕЗ «Переяслав» Павла Довгошиї та   Гендиректора ДП «Укркартографія» Ротислава Сосси оцифрувати і видрукувати.

Дуже зручно користуватися цією картою на сайті ГО «Старий Дніпро» - olddnieper.org.ua. Там можна побачити всю затоплену Переяславщину.

Серед додатків до нашого видання ми презентуємо фрагменти унікальної гібридної топокарти, де затоплені території прив’язані до сучасної території міста і району та місця спорудження захисної дамби і насосної станції.

Слід зазначити, що більш детальні топокарти території в масштабі 1:10000 при розподілі майна СРСР Україні не були передані, а всі наші намагання отримати їх у Державному Картографічному архіві Росії були марними.

Споглядаючи безцінний картографічний матеріал та світлини із затоплених Канівською водоймою територій, невільно приходиш до висновку про те, що і нині потрібно не допускати споживацького відношення та байдужості до природи, а головне – до збереження дорогоцінних решток первісної природи України сьогодні й відновлення Дніпра в майбутньому.

Розділ III

Канівська ГЕС

  – шоста й остання з Дніпровського каскаду, в експлуатації перебуває вже 45 років. Час достатній для того, щоб об’єктивно оцінити як саму необхідність цієї гідротехнічної споруди, так і наслідки створення Канівського водосховища. Оцінку проведемо в кількох напрямках: техніко-економічному й екологічному, а також морально-психологічному (виходячи з розповідей самих переселенців). До цього розділу залучено також дослідження Олександра Горбового «Будівництво Канівського водосховища: трансформація поселенських структур Переяславщини» (2011 р.), реферату учениці 8 класу Переяслав-Хмельницької ЗОШ № 1 Аліни Угнівенко «За» і «проти» при створенні водосховищ на прикладі Канівської водойми поблизу Переяслава-Хмельницького» (2015 р., учитель Людмила Дереча), спогадів учасників будівництва ГЕС та захисних споруд і інших жителів міста.

Будівництво Канівської ГЕС – логічне продовженням господарської політики СРСР у плані так званого комплексного використання водних ресурсів Дніпра. Вона стала останньою гідроелектростанцією в Дніпровському каскаді, який завершив виконання одного із основних завдань будівництва всіх Дніпровських ГЕС – утворення суднохідного шляху від Чорного моря до гирла Прип’яті. Конкретним завданням було забезпечення підняття рівня води в Дніпрі до 3.65 м. Крім того, у зв’зку з тогочасними тенденціями в гідроенергетиці ГЕС повинна була забезпечити погашення пікових навантажень в енергосистемі УРСР та покращити діяльність усіх інших гідроелектростанцій каскаду [8, с. 12-13]. Щодо самого водосховища, то зупинюсь на кількох завданнях, яке воно мало вирішити.

1. Поліпшення умов судноплавства, які на Дніпрі до появи водосховищ були незрівнянно гіршими. Корінні жителі придніпровських сіл добре пам’ятають, як щороку земснаряди то в одному, то в іншому місці поглиблювали русло ріки, адже швидка течія намивала довгі піщані коси, що вклинювалися у фарватер й ставали загрозою для безперешкодного руху пароплавів та самоходних барж.
2. Збільшенння життєвого простору для риби. Рибопродуктивність і промисловий лов виявилися меншими, ніж очікувалося. У створеному водосховищі виконано масштабні роботи з відтворення рибних ресурсів, зокрема видів, яких раніше не було на Дніпрі. Йдеться про збагачення ріки сірим і строкатим товстолобом та білим амуром, які інтродуктовано з Китаю й Далекого Сходу. Ці види швидко ростуть і можуть сягати ваги до 30 кг. Вони ж є й активними споживачами синьо-зелених водоростей, якими щоліта заповняється водосховище.
3. Підвищення рівня води порівняно з межевими умовами (для істотного спрощення водозабору) [20].

Проект спорудження Канівської ГЕС розробляли фахівці Українського відділення Всесоюзного ордена Леніна інституту проектно-вишукувального й науково-дослідного інституту «ГІДРОПРОЕКТ» ім. С. Я. Жука, яке знаходилося в м. Харкові, а головне підприємство – у Москві. Саме будівництво велось колективом Управління «Дніпробуд» при участі трестів «Спецгідроенергомонтаж», «Гідромонтаж», «Гідроелектромонтаж», «Гідроспецбуд», «Гідромеханізаця» та інших будівельних організацій.

При спорудженні ГЕС було вийнято 20,8 млн. куб. м й намито 26.9 млн. куб. м грунту, укладено 866 тис. куб. м бетону (3 листопада 1965 р. було укладено перший кубометр) й залізобетону, змонтовано 19,7 тис. т металоконструкцій та механізмів. Загалом же процес будівництва Канівської ГЕС розпочався в 1963 році, а експлуатувати її почали з  1972  року, коли був введений у дію 1-ий агрегат гідроелектростанції. Останній, 24-й, агрегат Канівської ГЕС розпочав роботу в травні 1975 р. Судноплавний шлюз – здано в експлуатацію 22 липня 1972 р.

Загальна довжина напірного фронту споруд Канівського гідровузла , куди входять і дамби – 16,7 км, пропускна здатність – 19300 м³/сек. при напорі 7,2 м. Двадцять чотири поверхневі водоскиди розраховані на пропускання 13200 куб. м води за секунду.

На Канівський ГЕС встановлено 24 горизонтально-капсульних гідроагрегати

поворотно-лопаткового типу, кожен потужністю 19,2 МВт, виробництва ОАО «Турбоатом» (Харків , Україна) й генератори потужністю 18,5 МВт, напругою 3,15 кВ, виробництва НПО «Електроважмаш» (Харків).

Електрична мережа  скомпонована на основі жорстких блоків, кожен з яких у своєму складі має підвищувальний трансформатор потужністю 80 тис. кВА і вимикач з боку сторони 110 кВ.

Середньорічне виробництво електрики Канівською ГЕС – 972 млн кВт.год. при тиску 7,4–11 м.

Персонал Канівської ГЕС на 01.01.2001 р. становив 266 осіб.

Слід також зауважити, що останнім часом особливо важливим є використання Дніпровського каскаду у сфері енергетики, причому роль Дніпра як джерела енергії має тенденцію до зростання. Це пов’язано з низкою чинників, насамперед зі значним подорожчанням енергоносіїв, зокрема природного газу, а також з проблемою забезпечення теплових електростанцій паливом через військові дії на Донбасі, який був і залишається основним постачальником кам’яного вугілля в Україні. Тож певною мірою гідроенергетика стала важливою складовою енергетичної незалежності країни [20]. До того ж, собівартість виробленої Дніпром електроенергії в кілька разів менша, ніж на теплових і атомних електростанціях, якщо, звичайно, не враховувати втрати , понесені при спорудженні гідроелектростанцій, зокрема від затоплення земель.

Важливим є не лише обсяг виробництва дешевої електроенергії, а й той факт, що гідроелектростанції каскаду мають велику маневреність, тобто здебільшого працюють у «години пік», коли потреби в електроенергії є найбільшими. До того ж, ГЕС здатні швидко нарощувати потужність у разі виникнення нештатних ситуацій в енергосистемі [8, с. 13].

На Переяславщині найбільш значимими захисними спорудами Канівського гідровузла є Трубізька насосна станція та три захисні дамби. Та навіть за наявності захисних споруд під затоплення потрапила значна частина земель Переяславщини з селами й угіддями. Згідно проекту будівництва Канівського водосховища в зону затоплення потрапило 10 сіл: лівобережні Циблі, Комарівка, Городище, В’юнище, Козинці, Андруші, Підсінне, правобережні Зарубинці, х. Монастирок, Трахтемирів. Загальна кількість мешканців цих сіл на 1965 рік становила 7318 осіб [4, с. 13-14]. Затопленню підлягали також кілька маленьких хуторів: Борок, Гетьманів, Гора, Лісаневичі, Максимівка, Слобода, Чубуки та інші. А конкретно роботи по очищенню відповідних територій для затоплення водами Канівського водосховища розпочалися після виходу постанови Ради Міністрів УРСР       № 929 від 12 серпня 1963 року «Про заходи по переселенню населення і перенесенню на нові місця будівель і споруд у зв’язку з будівництвом Канівської гідроелектростанції».

Окрім сіл, жертвою гідроенергетики на Переяславщині стали тисячі гектарів родючих земель, понад 5000 га віковічного лісу, десятки озер з масою риби, неперевершені у свої красі луки, які були кормовою базою сільського господарства району.

Підготовкою дна майбутньої водойми займався спеціалізований лісозаготівельний трест «Київспецлісзаг», створений 1962 році. До його складу входило кілька спецліспромгоспів, що створювалися почергово. Першим роботи розпочав Спецліспромгосп № 7, який базувався в Каневі й підготовляв площу безпосередньо під саму ГЕС і дно водойми на території Канівського району. Коли там роботи були завершені, він передав свої механізми, обладнання й матеріально-технічні цінності Спецліспромгоспу № 5 для підготовки дна водосховища на території Золотоніського та Переяслав-Хмельницького районів. До його складу входили також спеціально створені три майстерські дільниці: Леплявська (с. Леплява, лісоочисні роботи на землях Леплявського й Прохорівського лісництв), Хоцьківська (с. Хоцьки, лісоочисні роботи на землях к-пу ім. Шевченка та Білоозерського лісництва між колишніми селами Циблі та Городище) і В’юнищанська (м. Переяслав-Хмельницький, лісоочисні роботи на землях   к-пу ім. Шевченка й Білоозерського лісництва в районі урочища Займа-Заруддя).

Із 17 квітня 1970 року по липень 1973 року Спецліспромгосп № 5 очолював відомий на Переяславщині керівник Г. Я. Дуда. Про обсяги виконаних робіт можна судити з акту прийому-передачі від 13 липня 1973 року. Проектом передбачалося розчистити територію загальною площею 15409, 3 га, у тому числі: загальних площ 13550,2 га, під тоневу дільницю (для рибальства) – 1802,4 га, для судноплавства – 51,8 га. Фактично станом на 1973 рік ці цифри становили відповідно 10507,7 га, 9368,9 га та 1087,0 га (1,стор.3).

Григорій Дуда

  Григорій Якович Дуда розповідає: «Проводили лісоочисні роботи, підготовляли площу, здавали її, виконували державне завдання. Ліс уже був зрубаний, як я прийшов. А корчування пеньків проводилося лише на тих ділянках, де були передбачені пляжі та місця для рибної ловлі, щоб сітки не зачіплялися за корчі. Тільки в Білоозерському лісництві було вирубано близько 3,5 тис. гектарів лісу. Ліспромгосп № 7 у Каневі був ліквідований, бо він був найближче до дамби і там ці роботи проводилися в першу чергу, ми його прийняли. А десь у 1974 році і 5-й Спецліспромгосп був ліквідований, цінності та механізми передали шостому СЛПГ для подальшого використання в інших місцях вище по Дніпру».

Велика за площею водна поверхня Канівського водосховища вплинула й на формування мікроклімату Переяславщини. Починаючи з другої половини літа й восени досить часто на прилеглих ділянках суходолу відбувається посилення вітрів до ураганних, випадання сильних дощів та граду.

Ще один негатив – руйнування берегів водосховища внаслідок коливання рівнів води, дії хвиль та криги, процесів промерзання й танення грунтів. Наприклад, в урочищі Козинські горби (за даними проведених досліджень) кожні півроку «з’їдається» 2 м берега, віковічні прибережні сосни стають жертвами цієї ерозії. У деяких місцях від часу створення водосховище на лівому березі вже «відвоювало» до 100 м території вглиб берега. На правому березі продовжується підмивання крутих схилів Канівських дислокацій.

Та все ж найбільш негативними фактором регулюванням стоку є надлишкове цвітіння води й заростання водосховища водяною рослинністю. Хоча останнє поки-що не надто значне. У місцях цвітіння розвиваються явища біологічного забруднення води в результаті виділення продуктів розпаду водоростей – аміаку, фенолу, індолу, скатолу, ціанідів. Масовий розвиток синьо-зелених водоростей порушує режим водопостачання міст, приводить до забруднення місць відпочинку й замору риби. Як уже підкреслювалось вище, водосховище зариблюється товстолобом і білим амуром, для яких ці водорості є продуктом харчування. Та це не вирішує проблеми, бо такої риби надто мало, а водоростей надто багато.

Зараз все частіше точаться розмови про можливість спуску водосховища й відтворення загубленої природи. Чи можливо це в принципі й до сьогодні немає чіткої науково обґрунтованої думки. Та вже зараз можна стверджувати, що в такому випадку нас очікують не менш негативні наслідки у вигляді радіоактивного пилу Чорнобильської АЕС, який зараз відклався на дні водосховища. До того ж, як стверджують деякі спеціалісти, грунти після спуску водосховища будуть ще довго непридатними для землеробства: в кращому випадку нас чекатимуть непролазні хащі верболозу, а в гіршому – піщана пустеля. Оптимісти стверджують, що природа зробить все сама, адже має властивості до самоочищення та до самозахисту.

Хтозна хто має рацію. Та в будь-якому випадку крапку в цій дискусії ставити ще рано, і, можливо, наступні покоління знайдуть можливості й способи рекультивації загублених їхніми предками земель.

Розділ IV

НАСОСНА НА ТРУБЕЖІ

Хочу розповісти про період спорудження Канівської ГЕС, зокрема захисної дамби м.Переяслава-Хмельницького та насосної станції для перекачування вод річки Трубіж до Канівської водойми. Саме на цьому будівництві я розпочав свою трудову діяльність у 1966 році машиністом земснаряду та лаборантом лабораторії механіки грунтів, а в 1972 році, вже закінчивши Київський інженерно-будівельний інститут, працював виконробом Київського управління всесоюзного тресту «Гідромонтаж» та брав безпосередню участь в запуску в роботу першого гідроагрегата Канівської ГЕС.

Мені, молодому виконробу, під час пуску було поставлене завдання з допомогою багатотонного козлового крану відкрити конструкцію засувки, яка й закривала доступ води в гідроагрегат №1. Спеціальна автоматична захватна балка опускалася під воду з допомогою крану на глибину кількох десятків метрів і повинна була автоматично захватити важку засувку і підняти її, відкривши цим самим доступ води до лопаток турбіни.

За цю найдовшу, як мені здалося, в моєму житті робочу зміну, таких вояжів під воду захватна балка зробила не один десяток, але все було марно. Щось заважало під водою провести стикування. Державна комісія нервувала.

Десь після сьомої години вечора я передав зміну своєму колезі, який продовжував «ловити рибу». Втомлений прийшов до пересувного будиночка , де проживала моя сім’я. Дружина якраз дивилася по телевізору програму «Время», у якій диктор ЦТ урочисто повідомив: «Пущен в эксплуатацию первый агрегат Каневской ГЕС. С победой, товарищи!»

Та після цієї «победы» ще протягом трьох діб я і мої коллеги намагалися досягти бажаного відкриття засувки , аж поки водолази, що прибули з Києва, не прибрали під водою великий шмат бетону, що упав туди випадково і заважав провести «захват».

Весною наступного року будиночок на колесах, де ми проживали, підчепив потужний автомобіль КрАЗ і разом з нашим домашнім скарбом відбуксирував у с.Рафалівку, де почалася підготовка до спорудження Рівненської АЕС, але це вже інша історія.

Як же доля звела мене безпосередньо з Канівською ГЕС?

У 1964 році я закінчив міську середню школу №3 і пішов працювати робітником на спорудження плодоконсервного заводу. Одного літнього дня 1966 року до двору батьківського будинку зайшов незнайомий чоловік. Представившись начальником дільниці Київського БУ «Гідромеханізація», який займається комплектацією кадрів, і запропонував перейти працювати машиністом земснаряду на спорудженні захисних споруд на Трубежі. Пізніше я дізнався, що Ілля Іванович Опінко, а саме він до нас тоді прийшов, є зятем директора моєї школи Івана Максимовича Ткаченка, який, певно, і порекомендував мою кандидатуру.

Нова робота мені зразу сподобалася, бо була позмінною, що давало можливість навчатися заочно (через рік я все ж перевівся на 2-й курс стаціонару Київського інжерно-будівельного інституту) і, до того ж, непогано заробляти. Приступив я до неї 11 липня 1966 року.

Дільниця в той час була розташована біля місточка через Трубіж на дорозі, що з’єднувала Карань з Полуботковою Слобідкою. Земснаряд, на якому мені довелось потім працювати, уже був прибуксований катером по Трубежу і стояв поруч на якорі.

Але спочатку мене та ще кількох «новобранців» на пару місяців командирували на стажування до Трипілля, де такі ж земснаряди намивали площу під будівництво Трипільської ТЕЦ.

Набравшись досвіду ми повернулися до Переяслава і самі уже стали працювати, намиваючи майданчик для промбази будівельників, де потім спорудили бетонний завод, арматурний цех, господарські та побутові приміщення, автопарк та механічні майстерні. Зараз там розміщені адміністративні та виробничі приміщення перекачуавальної насосної станції.

Згодом наш земснаряд допомагав виконувати земляні роботи по підготовці котловану майбутньої насосної станції. Геологічні умови ділянки, де зводилась насосна станція, були досить складними. Досить згадати, що саме на цьому місці у свій час було побудовано міжколгоспну ГЕС, яка весною не витримала натиску води і «попливла» у Дніпро. (Про цей епізод нижче розповідає у своїх спогадах Микола Тарапон)

Котлован майбутньої перекачувальної станції треба було копати на глибину значно нижче рівня грунтових вод. Тому облаштовували кілька рівнів водопонижувальних (дренажних) свердловин та забезпечували постійне відкачування грунтових вод. Ці роботи виконувалися спеціалізованими дільницями управління «Гідроспецбуд». Забезпечивши пониження грунтових вод на певну глибину котлован поглиблювався, а далі знову пояс водопониження і так далі до проектної позначки основи фундаменту насосної. Тобто технологія аналогічна тій, яка застосовувалася і при зведенні Канівської ГЕС, тільки в менших обсягах.

Діставшись до основи фундаменту будівельники, очолювані спочатку інженером по прізвищу Мадебадзе, а потім нашим земляком, нині покійним Михайлом Пакаловим, почали зварювати та встановлювати сталеву арматуру, опалубку і проводити бетонування тіла майбутньої споруди. Бетонування проводилося поярусно: встановивши арматурні конструкції та опалубку до відповідної висоти, проводили заливку опалубки бетоном, а потім знову нарощували арматуру і опалубку, як правило на 3-5 м, і так до самого верху споруди. В кінцевому результаті насосна станція набула такого вигляду, в якому є і зараз – у вигляді випусків-водоскидів та мостового переходу.

Під час виконання поетапного бетонування потрібно було враховувати влаштування у тілі насосної безліч приміщень, каналів, проходів, інженерних мереж, де встановлювалися у ході бетонування закладні частини , до яких потім кріпились насоси, трубопроводи, естакади і т.д.

Промисловий майданчик, розташований поруч з насосною станцією, дозволяв будівельникам одночасно виконувати всі запроектовані роботи , до складу яких, окрім самої станції, входили захисна дамба з її дренажними системами, інспекторськими дорогами, бетонними відкосами верхнього та нижнього бьєфів, підвідними каналами, ЛЕП і т.ін.

Паралельно із загальнобудівельними роботами управління «Гідромеханізація», у якому я працював, продовжувало роботи по гідронамиву земляної дамби, яка і зараз захищає Переяславщину (басейни річок Трубіж та Карань) від підтоплення водами Канівського гідровузла. Невдовзі земснаряд потужністю 100 куб м /год. був замінений на більш потужний – 300 куб м /год, який і почав рух від Трубежа в напрямку с.Стовп’яги, залишаючи за собою дренажний канал та намиту дамбу.

Але перед цим у низинних ділянках майбутньої дамби проводилася підготовка до намиву: прокладались дренажні трубопроводи із залізобетонних кілецьдіаметром 0,6 м. Вони мали в собі отвори, через які вода, пройшовши грунтові шари і штучну засипку з дрібнозернистого та середньозернистого щебеню, потрапляла всередину труб, а потім відводилася до дренажного каналу (його довжина 6,5 км, ширина по дну 20 м, по воді – 80-100 м). Ці відводи у майбутньому місцеві жителі стали називати «родничками». З каналу дренажні води потрапляють до насосної станції, а звідти – знову у Дніпро. Ось такий кругообіг води, але не природній, а штучно створений людиною.

Дамба, яка бере початок від гирла Трубежа і тягнеться до х.Чубуки і далі, в технічній документації значиться під №1. ЇЇ довжина складає 9840 м, висотна відмітка 93,5-94,5 м над рівнем моря. Невелику ділянку цієї дамби (848 м), що прилягає до насосної станції, закріплено залізобетоном. По гребеню дамби прокладено інспекторську дорогу, покриту монолітним залізобетоном (в народі – «бетонка»). Після завершення будівництва дамби укоси її заліснювалися.

Дамба №2розташована за кілька кілометрів на схід від дамби №1і нижче по течії Дніпра в районі нинішнього річкового порту та відомого місця відпочинку «Лісового озера», яке в дійсності є не чим іншим, як теж дренажним каналом і у свій час слугувало земляним кар’єром, звідки земснарядом намивався грунт для цієї дамби, довжина якої 1383 м, позначка її гребеню – 93 м над рівнем моря.

Дамба №3 намита на захід від перших двох і знаходиться дещо вище за течією Дніпра – майже навпроти Ржищева. Її довжина всього 828 м, позначка гребеню – 94 м над рівнем моря.

Ці три дамби захищають від затоплення понад 30000 га земель та 12 населених пунктів, що хоч невеликою мірою компенсує величезні втрати родючих земель, понесені Перяславщиною в результаті будівництва Канівської ГЕС.

Трубізька насосна станція   належить до 9-и найпотужніших Дніпровського каскаду. Її проектна спроможність 90, 4 куб. м /с, але фактично трохи менше – 85 куб.м/с. На цій станції встановлено 8 насосів, з яких перший та восьмий нижчої потужності, а решта шість – дещо більшої. Ці потужніші насоси мають випуски вище рівня води в Канівській водоймі, менш потужні – під його рівень.

Кількість води, що перекачується насосною станцією у водосховище, залежить від водоносності Трубежа. Як правило це 300-400 млн. куб.м/рік. Найбільше перекачується води в період весняного паводку, тоді ми можемо бачити одночасну роботу кількох потужних насосів. Рівень води в р.Трубіж біля насосної станції підтримується на рівні 85,0 м над рівнем моря.

Однією із серйозних проблем, що ускладнює експлуатацію насосної станції, є видалення піску і мулу, принесених Трубежем до насосів. Для збирання цих донних наносів у місці впадання дренажного каналу в р.Трубіж земснарядом розробляють підводний кар’єр, де й акумулюється основна частина наносів, об’єм яких становить близько 10 тис. куб. м на рік. Певні труднощі у роботі насосної станції утворює і скупчення плаваючого сміття, якого з кожним роком стає все більше.

Завдяки заходам, що здійснюються на захисних спорудах, на захищеному масиві підтримуються комфортні гідрогеологічні умови – грунтові води утримуються на глибині близько 2 м від поверхні землі.

Для функціонування насосної станції щорічно витрачається 50-70 млн. кВт/год. електроенергії. Це менше 1% енергії, яку виробляє Дніпровський каскад. Якщо врахувати, що перекачана вода проходить через ряд ГЕС на р. Дніпро, то вироблена цією «додатковою» водою електроенергія перевищить її потребу для експлуатації насосної станції.

Розділ V

ВІН ТРИМАВ У СВОЇХ РУКАХ ЕНЕРГЕТИКУ РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Щодо людей, які мали безпосереднє відношення до спорудження Канівської ГЕС, і яких би я хотів згадати в першу чергу, це тодішній міністр електрифікації СРСР Петро Степанович Непорожній, який народився на сусідній Яготинщині і два роки навчався у школі ФЗО у Переяславі.

В мережі Інтернет зараз є немало публікацій про життя цієї легендарної особистості. Наведемо для прикладу дослідження Володимира Циганенка, як досить коротке, але інформативно насичене і художньо виражене.

«На мальовничих берегах Малого Супою, який відділяє хутір реєстрового козака Непорожнього (пізніше Тужилів) від с. Кулябівки, що в 5-ти кілометрах від міста Яготина Київської області, у багатодітній сім’ї Степана Непорожнього 13 липня 1910 року народився хлопчик, якому судилося виконати велику місію сучасного Прометея, даруючи мільйонам людей тепло, світло та життєдайну енергію для сучасників та прийдешніх поколінь. У 1924 році Петро Непорожній закінчує сільську школу, потім Яготинську земську, і їде на навчання в Переяслав до школи ФЗО. Потім з успіхом закінчує Київську політехніку і продовжує навчання у Ленінградському інституті водного транспорту. 1933 року з відзнакою закінчує цей вуз і отримує диплом інженера. У роки війни Петро Непорожній займав відповідальні посади на енергетичних об'єктах СРСР. У 50-ті роки, працюючи головним інженером на будівництві найбільшої на той час Каховської ГЕС, забезпечив її дострокове введення в експлуатацію. Йому довіряють великий державний пост - Голови Держбуду України, а потім Першого заступника міністра електростанцій СРСР. 1962 року П.С.Непорожнього було призначено Міністром енергетики і електрифікації СРСР. У ці роки в Україні під безпосереднім керівництвом Петра Непорожнього розпочалося спорудження найбільших теплових електростанцій, що працюють на надкритичних параметрах пари потужністю до 3,6 млн. кВт, оснащених турбогенераторами потужністю 200-300 і 800 МВт, що не мали аналогів у світі. Серед них Ладижинська, Слов'янська, Придніпровська, Криворізька, Вуглегірська та ін. Під керівництвом Петра Непорожнього була успішно виконана програма будівництва атомних електростанцій в Україні, таких як Рівненська, Запорізька. Швидкими темпами споруджується каскад гідроелектростанцій на Дніпрі. Серед них на Київській ГЕС вперше у світовій практиці здійснено пуск капсульних гідрогенероторів і проведено реконструкцію зі збільшенням потужності флагмана гідроенергетики України ДніпроГЕС. Інтенсивно велося будівництво електричних мереж. Створювалися лінії електропередачі на високу і надвисоку напругу 220, 330, 500 і 750 кВ, що об'єднували енергосистеми України і Росії з іншими країнами РЕВ. Єдина енергосистема України через енергосистему "Мир" дозволила здійснити паралельну роботу з європейськими енергосистемами. У період діяльності Петра Степановича було повністю забезпечено потребу в електроенергії усіх галузей народного господарства України, підвищено надійність роботи електростанцій і енергосистем, значно збільшилося виробництво електроенергії, а питомі витрати палива знизилися в 1,5 рази. Це був час розквіту енергетичної науки. Кількість науково-дослідних і проектних інститутів перевищила сотню, багато з них отримали міжнародне визнання. Як учений 1947 року Петро Степанович захищає кандидатську дисертацію, а у 1959-му отримує ступінь доктора технічних наук, а з квітня 1978 року його обирають „членом-кореспондентом Національної інженерної Академії Сполучених Штатів Америки”. У 1979 році його було обрано членом-кореспондентом Академії Наук СРСР, а в 1995-му за великий вклад у справу всього людства його обирають дійсним членом Міжнародної енергетичної Академії.
Петро Степанович знаходив час і для педагогічної роботи. Понад 30 років у статусі професора він очолював кафедру енергетики в Одеському і Московському політехнічних інститутах, був ініціатором розвитку міжнародних зв'язків вітчизняної енергетики, головою постійної комісії РЕВ з електроенергетики, президентом її Національної Ради. Петро Степанович виховав цілу плеяду талановитих енергетиків, висококваліфікованих фахівців і керівників.
Визначний енергетик колишнього СРСР та України Петро Степанович Непорожній очолював галузь з 1962 по 1985 роки. Під його керівництвом у Радянському Союзі було створено практично всю енергетичну галузь, якою вона залишається і нині. Заслуги Петра Степановича гідно оцінені. Він нагороджений понад 30 урядовими нагородами та багатьма міжнародними нагородами і преміями. Постановою Ради міністрів України у 2000 році ім'я П.С.Непорожнього присвоєне Каховській ГЕС, де він працював. За ініціативою РАТ "ЄЕС Росії" у 2002 році найбільшій в Росії Саяно-Шушенській гідроелектростанції було присвоєне ім'я П. Непорожнього. У музеї будівництва Саяно-Шушенської гідроелектростанції зберігаються його особисті речі, подаровані сім'єю Непорожніх. Це людина-легенда, яка протягом 70 років трудової діяльності жила за девізом - "Серце моє - енергетика". В м. Яготині Київської області на його батьківшині П. С. Непорожньому встановлено пам'ятник-погруддя, в музеї Енергетики Києва до сторіччя з дня народження нашого земляка відкрито експозицію.

У пам’яті поколінь Петро Степанович назавжди залишиться «повелителем світла», непохитним у досягненні високої гуманістичної мети, невтомним у подвижницькій праці. Народившись з аурою, яка відсвічувала Любов до людей, Петро Степанович Непорожній, як людина-титан заслуговує від усього людства на величезну пошану.»

Щоб вшанувати пам’ять великого енергетика, а також віднайти ще якісь деталі його життя ми здійснили поїздку на малу батьківщину Петра Степановича у супроводі одного із чисельних продовжувачів роду Непорожніх Андрія Андрійовича Непорожнього. Ще не зовсім досліджене родинне дерево Непорожніх і Андрію Андрійовичу достеменно важко сказати, у якому коліні він знаходиться нащадком того козака Непорожнього, який колись заснував хутір Непорожнівщина (пізніше – Тужилів), але відомо, що його прабабуся Агафія служила у князя Горчакова у Ташані, який віддав її заміж за свого конюха, а на весілля подарував дорогий перстень. Саме цей подарунок і врятував життя родині у голодний 33-й рік, бо за нього вдалося виміняти кілька хлібин, трохи сала і торбинку висівок.

Нашим гідом по пам’ятних місцях була також завідувачка Яготинським музеєм етнографії Василенко Людмила Петрівна. Цей музей знаходиться в приміщенні колишньої земської школи, де і здобував середню освіту Петро Степанович, про що і нагадує меморіальна дошка на стіні приміщення.

А от в с.Кулябівці, де народився Петро Степанович (будинок, де він народився і провів дитинство знаходиться на х. Тужилів, раніше звався Непорожнівщиною, і зараз є одним із кутків села Кулябівки), також у колишньому примішення сільської школи, створено його музей.

Чисельні експонати розповідають не лише про Петра Степановича, а й про спосіб життя його односельців.  Наприклад, вдалося дізнатися, що після закінчення Ленінградського інституту водного транспорту Петро Степанович по направленню їде працювати в Казахстан у 1933 році і куди скоро забрав усю родину, яка зазнала утисків місцевої влади, бо підлягала рокуркуленню і була виселена із свого великого будинку. На малій батьківщині Петро Степанович побував уже будучи знаною на весь світ людиною, зустрічався з колишніми односельцями і родичами і був приємно вражений, що його тут пам’ятають і шанують. Навіть посидів з вудкою на березі Супою, як колись у дитинстві.

Одим із експонатів музею є унікальна книга спогадів П.С.Непорожнього «Энергетика страны глазами министра», яка, на жаль, була видана мізерним тиражом в 1000 екз., і щоб вона стала й експонатом майбутнього музею «Старого Дніпра» поки-що доводиться тільки мріяти. 

 

 

 

Розділ VI

Вони трудилися на спорудженні насосної станції і захисних дамб

На фото: Заболотній Федір - третій зліва, Лихошва Іван - перший справа, Довгаленко Микола - другий справа.

 

Опінко Ілля Іванович (1934-2003)

Народився у м. Чернівці, там же закінчив місцевий університет. У Переяславі-Хмельницькому тривалий час працював начальником дільниці «Гідромеханізація», колектив якої формував « з чистого листа». Ілля Іванович мав високий фаховий рівень і після завершення будівництва захисних споруд   був начальником дільниці, а потім головним інженером ПМК-166 тресту «Київводбуд».

 

 

 

 

 

Кирпенко Віктор Прохорович, 1932 р.н.

Працював на спорудженні захисних дамб геодезистом, а ще відомий у нашому місті як «син полку», бо дійсно є такий факт у його військовій біографії. Віктор Прохорович працював на будівництві від самого його початку і до завершення, виходив першим на майданчик, робив розбивку і виносив у натуру об’єкти, виготовляв виконавчі схеми та готував документи для представлення їх робочим та державним комісіям. Нижче його спогади про цей період життя.

«Як я туди на дамбу попав? Я ж раніше працював у цих, уже став забувать, ага, у меліораторів, у ПМК-166. Я ж до того закінчив гірничий технікум у Києві, він був на Сінній площі, і мене одправили на Урал, тоді ж було таке, що треба було одроблять три годи після навчання.   Я ж із 1932-го году. Да, тоді мені було 28, то це десь 1960-і роки. Я там побув трохи, я ж уже женився, із жінкою поїхав туди, але там мені не понравилося, то я взяв, і втік звідти. Не добув всього строку. Ми на поїзд – і додому, в Переяслав. Приїхав – ну, куди? І ото я - в меліорацію. Там тоді Гринець керував. Вона тоді ще називалась лукомеліоративна станція, коротко – ЛМС. І тут приходить до Гринця один, каже мені треба людину на строїтельство дамби, чи не знаєш кого із своїх? Ну і він предложив мені – хочеш? Ну, я погодився. А чого? І ото я так попав туди. Ну, я сам ту дамбу не робив, командував тільки. Я ж геодезист, прибори знав, ото й керував – вправо-влево, вверх-вниз, по рейці дивися, куди і скільки земснаряд намиває. Ото моє діло було. Прокладав трасу од насосної, її ж тоді ще не було, тільки починали строїть, до воєнного полігона. Дорогу бетонували теж при мені. Заливали бетоном, залишали тільки температурні шви. І робив я на строїтельстві цієї дамби, аж поки почали набирать воду у водосховище. Уже насосну станції тоді закінчили, то перейшов туди служить. Слідкував за роботою агрегатів.

Записали Віталій Іващенко та Микола Михняк 11 лютого 2017 р.

 

Заболотній Федір Григорович, 1946 р.н.

Працював машиністом трубоукладача на базі трактора С-100 від початку робіт до їх завершення по намиванню дамб №1 і №2. Потім перейшов на роботу по спорудженню насосної станції на Трубежі, де робив кранівником дизель-електричного крану ДЕК-25. Федір Григорович поділився власними спогадами про ті, тепер уже далекі часи.

«Я добре пам’ятаю всі етапи робіт по дамбі і по насосній. Частенько згадую інструктажі Іллі Івановича Опінка – нашого начальника – з наголосом на дотримання техніки безпеки виконуваних робіт, які дійсно були дуже відповідальними.

По мірі розробки дренажного каналу та намивання тіла захисної дамби потрібно було через кожні 10-15 днів проводити нове переключення: підводилися нові трубопроводи, переміщалася трансформаторна підстанція, а до неї підключався переносний електрокабель, який подавав напругу на земснаряд. Згадую, яку увагу приділяв технічний нагляд підготовці основи майбутньої дамби, вимагалось прибрати всі розмиті залишки та мулові включення. Потім з допомогою бульдозерів влаштовувалась «карта» намиву, підводилися трубопроводи, які подавали суміш піску з водою на ділянку намиву. Особливо відповідальним був етап організації відводу води з «карти» намиву.

Цим етапом керували досвідчені спеціалісти, які з допомогою розробленого проекту визначали, як встановити водовідвід, щоб він забезпечував відкладання важких частинок піску в тілі дамби, а воду з мілкими частками (мул) відводили в низинні місця поза дамбою або скидали до дренажного каналу. Контрольні проби намитого піску відбиралися по кілька разів на день, а виявлені проблемні ділянки очищалися з допомогою бульдозерів та проводився повторний намив. Контроль намитого піску проводила спеціальна лабораторія, якою керував прикомандирований з Вишгорода чоловік, здається його прізвище Чистоклєтов. Потім цим стали займатись Ви, Віталію Павловичу.

Звичайно, всякого бувало, бо робота є робота, але найбільше запам’яталося те, у що навіть важко повірити. Якось при одному із переключень земснаряду на нову «карту» намиву, коли я на своєму трубоукладачі перевозив зварену секцію труб довжиною 15-20 м вздовж дренажного каналу, десь із сторони Ржищева налетіла чорна хмара, піднявся сильний вітер і линула злива. Ну, всі хто там був, заховалися у «битовку» - це така невелика дерев’яна будочка. У мене на укладчику кабіни тоже не було, то я і мотора не виключив, і тоже побіг до битовки. Десь минут через 20 злива вщухла, виходимо на вулицю…, а трубоукладчика немає. Чудеса та й годі. Аж дивимося, де він стояв, водою вимило глибоку вирву, а посеред дренажного каналу видніється тільки півметра вихлопної труби з мого укладчика. Він же стояв якраз над каналом і ото туди і сповз по розмитому грунту.  Ото таке було.

Ну, графік є графік, і такою «дрібницею», як займаться витяганням трубоукладчика з води ніхто не став, а вже слєдуючого дня з Вишгорода привезли новий укладчик і робота продовжувалася.

І вже коли закінчили намивати дамбу, це десь років через два, коли повертали земснаряд до насосної станції, то він «розкопав утопленника», водолази зачепили його тросами, а два трактори витягли на берег. Якимось дивом вдалося завести пускач і так на пускачі заїхати на трейлер, який і відвіз укладчика до майстерні. Після такого довгого купання без капремонту мотора не обійшлось.

Був і ще один анекдотичний випадок, коли ми ледь не стали мільйонерами, бо викопали скарб. Правда-правда. Хлопці побачили зразу цю скриньку, її земснаряд викопав десь із глибини метра півтора. Вона розкрилася, а там повно золотих прикрас, які пішли на дно. Роботу зразу остановили. Прийомна труба ж од земснаряда опускається на глибину метрів шість, так її підняли, щоб «усмоктати» нею те золото. Але коли її піднімали, случився обвал, і ті прикраси завалило. Пробували потім і сітку натягнуть уже на вихідну трубу, щоб піймать те золото, але все було марно. От ви напишете про це, так приїдуть такі любителі, що й канал осушать, аби знайти те золото (сміється).

Записали Віталій Іващенко, Олександр Сулима та Микола Михняк 31 січня та 11 лютого 2017 р.

 

Охріменко Сергій Григорович, 1937 р. н.

«Дренажну систему я строїв практично від початку до кінця. Ось на фото дренажі добре видно.

Скільки тягнеться канал, скільки і дренажних систем. Депресійна крива знаходиться нижче рівня моря , щоб перехопить цю воду, яка просочується з водосховища, щоб не руйнувала дамбу, і організовано відправити у канал, а потім знову у водосховище. А по дамбі – інспекторська бетонна дорога. Багато хто намагається споживати воду з так званих родничків.

 

Але цього не слід робити, бо багато люків зловмисники повідкривали, у цих колодязях пташки мостять гнізда, помирають, падають вниз, і ця вода їх омиває.

 

Я дренажі строїв капітально. Там три слоя щебеню. Якось, коли робили дренаж біля річпорту, оголовок не встигли зробити, а водопониження вже зняли. І без нього акт готовності робіт не підписували. Ну, я погодився це зробити. На виході труби була уже велика калюжа. Ми екскаватором викопали невелику яму, вода туди зійшла, потім біля труби ще раз копнули і туди зразу машину бетону, вода не встигли навіть просочитись. А тоді вже просто – опалубку, бетон - і через кілька годин оголовок готовий. Начальник дільниці навіть не повірив, поки сам не пересвідчився, що все уже готове.

 

Багато зроблено мною і на самій насосній. У основу насосної станції покладено півметра бетону, потім метра півтора глини, а потім знову бетон. Цю глину треба було добре трамбувати. На мене навіть скарги писали, коли я вказував, де глина недостатньо втрамбована.

За мою участю споруджувався і житловий 5-поверховий будинок «Дніпробуду» по вул. Б.Хмельницького. З того часу також збереглося кілька фото.

 

З приємністю згадую начальника дільниці Іллю Івановича Опінко, геодезиста Віктора Прохоровича Кирпенка, та всіх робітників, які були задіяні на спорудженні дамби і насосної станції. А у 1976 році, коли будівництво було завершене, я пішов працювати у ПМК-166. Могутня була організація, багато було будівництва, у якому я теж брав безпосередню участь».

Записали Віталій Іващенко та Микола Михняк 14 березня 2017 р.

 

 

 

Хоменко Василь Олексійович, 1954 р.н.

«Я народився в с.Зарубинці, тож як і для всіх моїх земляків Дніпро був невід’ємною частиною життя. Для того, щоб дістатися до Переяслава у нас були дві можливості – човном безпосередньо до пристані, а далі якимось наземним транспортом, або інший шлях – човном до Козинців, а потім пішки до міста. Але моторного човна можна було переправитися не лише на лівий берег, а й далі по Трубежу дістатися до Переяслава. А під час повені, я, наприклад,   з Трубежа заходив в Альту і човном діставався практично до самого базару. Згадую, що в ті роки навіть курсував по Трубежу пасажирський катер від пристані до Переяслава.

Дніпро для правобережних сіл був не перепоною для зв’язку з лівобережжям, а зручним шляхом сполучення. Великою популярністю користувалися подорожі до Києва пароплавами – хоч і довго, але дуже зручно. Наприклад, зарубенчани в залежності від напрямку вітру човнами діставалися Переяславської пристані або ж Григорівської , а далі на пароплав – і, поспавши ніч у його трюмі, рано вранці були вже у столиці.

Магазини правобережних сіл забезпечувалися товарами Дніпром через споживче товариство: виїздили щотижня спеціальним катером на пристань, забирали товар, перевозили на правий берег, де вже чекала підвода, яка й доставляла все до магазину. Привозили все необхідне, не було лише морозива.

Тож якогось відриву від Лівобережжя там не відчували. Та,власне, і спосіб життя, культура, звичаї жителів правобережних сіл, незважаючи на багаторічне знаходження під Польщею, теж мало чим відрізнявся.

А якщо взяти Зарубинці, Трахтемирів, Монастирок, то їх об’єднував не лише один колгосп, а й родинні стосунки, бо багато шлюбів укладалось між молоддю цих сіл. Незважаючи на відсутність великих площ родючих земель та сінокосів там були тваринницькі ферми, вирощували всі сільськогосподарські культури, а окрім того ще й виноград, за яким так ретельно доглядали, як не кожен господар у себе вдома. У Григорівці функціонував навіть свій винозавод. І все це завдяки щоденні важкій праці жителів цих сіл, адже практично все робилося вручну.

І ось уже маже півстоліття, як нічого цього немає, села частково або повністю затоплені. Чи виправдано це? Однозначної відповіді на це питання немає і до сьогодні. Адже одна справа говорити про це з позицій сьогодення, інша – з погляду піввікової давності. Водосховище мало б давати змогу великим кораблям типу «Ріка-море» заходити з Чорного моря до самого Києва. Таку можливість забезпечили, от тільки кораблів цих немає. Як і взагалі судноплавства по Дніпру, на відміну від старих часів, коли ця ріка була жвавою водною магістраллю, адже дешевшого шляху, ніж, водний, людство ще не придумало.

Виселяючи людей їм обіцяли всі блага цивілізації. Так, ці блага є. І все ж людей старшого покоління, які жили в нині затоплених селах, не залишає ностальгія за рідним селом, за рідною домівкою. Вони схильні навіть дещо ідеалізувати те минуле життя. Хоча дуже сумнівно, що вони згодилися б знову жити при керосиновій лампі, без води у будинку чи квартирі, без холодильника і т.д. А про молодше покоління, якому не довелося випробувати на собі всі труднощі життя без благ цивілізації, і говорити нічого.

Тож всебічне висвітлення історії створення водосховища, спогади очевидців і учасників тих подій допоможуть об’єктивно зважити позитивні і негативні наслідки цього великого втручання у природу і в життя людей».

Записали Віталй Іващенко та Микола Михняк 17 березня 2017 р.

 

Тарапон Микола Іванович

Народився я у 1937 році і коли був малим, десь у 42-у році,то ходив на Альту, якраз навпроти нинішніх гаражів. Там між очеретом був чистовод, і от я дивлюсь, як із дна піднімаються язі по 4-5 кг. Альта кишіла рибою. Я ж свідок цьому. Вода була чиста, як сльоза. Я пам’ятаю своє дитинство і юність у рідному краю, де все завжди було чудово. Чудова річка наша Трубіж, що несла воду у Дніпро. Вона не тільки нас поїла, а й годувала, давала життя. А тепер Трубіж – немов потічок, як результат нашої байдужості до природи. Зараз, щоб Трубіж зовсім не висох, у нього перекачують воду з Десни. В Чернігівській області побудовано 4 насосні станції, кожна з яких може давати 4 куб м. в секунду, щоб з басейну Десни перекачувати воду у Трубіж. З них зараз функціонує одна станція і то лише в особливий період. Під Циблями побудували ще одну насосну станцію, щоб качати воду в канал із Дніпра, потім у Броварку, далі у Трубіж і знову в Дніпро.

Мій батько розказав таку історію. Один дядько з Городища, коли ставив   ятері, наткнувся на щось тверде і нащупав сундук. Взяв коней у колгоспі, якось витяг його, а там повний сундук кухонної утварі і все із срібла. Все шведське.

Про Трубайлівську ГЕС. Вона робилась на 4 села: Андруші, Карань, В’юнище і Козинці. Одні роблять ГЕС, другі ставлять стовпи. Це був 48-й рік. Її швидко й зробили. Красивий будиночок над цією турбіною поставили. І Захарченко покійний туди влаштувався туди на роботу. ГЕС зразу стала працювати. Але ж ми не могли тепер потрапити човнами в Дніпро, треба було їх перетягувати через ту ГЕС. Ми зажурились, бо тепер і риба не буде підніматися по Трубежу. Простояла вона зиму, і світло давала всю зиму. Та прийшла весна, вода піднялася, був уже квітень 1949-го року.

Так той Захарченко розказував, що тільки одного жаль - кожух поплів за водою. Він там уночі діжурив, спав, конечно, звик до шуму турбіни. «А тут – каже - щось не той шум, не такий. Думаю, ану, вийду надвір, послухаю. Вийшов надвір без кожуха, там оставив, коли нахилився той будинок, як я втік швидко, не знаю. Воно все як рухнуло і попливло за водою».

З тих пір у тих селах довго не було світла.

До речі, мені говорили, що по Україні було побудовано 700 таких станцій, і всі «попливли».

Записали Віталій Іващенко та Микола Михняк 26.11. 2016 р.

 

Дзюба Віктор Корнійович

Я, Дзюба Віктор Корнійович, народився у 1939 році у м.Костянтинівка Донецької області. Питаннями переселення займався з 1973 року, коли став працювати заступником голови райвиконкому.

При райвиконкомі у 1964 році, згідно постанови Ради Міністрів УРСР №929 від 12 серпня 1963 року «Про заходи по переселенню населення і перенесення на нові місця будівель і споруд у зв’язку з будівництвом Канівської гідроелектростанції» був створений відділ переселення, який складався лише з двох осіб – очолював його Іван Сергійович Головко, а бухгалтером був Конон Трохимович Михняк. Через відділ ішли обраховування господарств, нараховувалися гроші, виписувалися будівельні матеріали, а відділ підпорядковувався Києву, де теж було лише два чоловіка – начальник управління і бухгалтер, і припинив свою роботу у 1975 році, коли переселення було завершено.

Щодо Андрушів, то я згадую такий епізод. У 74 році ще тривало заповнення Канівського водосховища. Андруші і Підсінне, як і інші придніпровські села, уже були виселені. Але залишалася ще дорога, так звана шосейка з бруківкою, до місця колишньої пристані вона виступала з води приблизно на півметра.

Колишній перший секретар райкому партії Григорій Маркович Кебкал, який був моїм учителем, адже я закінчував В’юнищанську середню школу, де він був директором, викликав мене і говорить, давай, мовляв, зробимо добре діло і збережемо дорогу на пристань, цю бруківку. І ми із начальником районного шляхового управління Чорним Григорієм Юхимовичем – енергійним, працездатним, дуже порядним – почали працювати по цьому питанню. Приїхали, подивилися – місця уже деякі із західного боку почали підмиватися. Ми туди вклали багато мішків з піском. Боролися тижнів зо два. Але була осінь, вітри, і дорога не могла витримати великих хвиль і силу води. Тож ми з Григорієм Марковичем дійшли висновку, що дорогу не збережемо, тому бруківку треба зняти. Це було вимушене рішення. Я запросив голів колгоспів з Дем’янець Помойницького Сергія Панасовича та з Великої Каратулі Синьощока Василя Кузьмовича   і ми з ними домовилися, щоб силами їхніх господарств розібрати бруківку. Вони це зробили, а вийнятим каменем уклали під’їзди до своїх сіл – Дем’янець та Великої Каратулі. Так ми зберегли будівельний матеріал, який не пішов на дно рукотворного моря.   Дорогу зберегти не було можливості.   Це лише один епізод з пам’яті про заповнення водосховища.

Переселення було організоване і робилося державою, тому це була не якась авантюра, а державна позиція по забезпеченню півдня України питною водою. Це не було спонтанно, а науково обгрунтовано і в масштабах держави зроблено було правильно. Якщо дивитися з позиції району, то дійсно, на придніпровських лугах випасалася худоба на тільки з нашого району, а й із сусідніх. В районі затоплено 12 тисяч гетарів угідь, у тому числі й сінокосів та пасовиськ. Пам’ятаю, коли я ходив у школу у В’юнища у 10 клас, а Кебкал був директором, і він говорить: «Сьогодні колгоспні збори, то прийди на них». Тоді колгосп Шевченка об’єднував В’юнища і Козинці, а головою був Сергій Минович Шпиталь. Він розповів про зимівлю скоту, а в кінці каже: «Люди добрі, у колгоспі 50 корів, сьогодні їх нічим годувати. Я вас прошу, у кого які є можливості, принести сітку соломи, або насмикувати з острішків, і по в’язці, по мішку принесіть будь-ласка в колгосп. Ми цей місяць якось переживем, а потім підемо на шпичаки і виживемо». Шпичаки – це молоді пагони очерету, які з’являються весною. У дитинстві ми навіть їли їх.

Якщо дивитись на затоплення лугів з позиції випасу худоби чи заготовляння сіна, то в селах сьогодні залишилось по три корови і цих угідь ніхто б не випасав, ніхто б не косив. Кому воно потрібне? Худоби ж немає. От у Комуні, де я буваю, два роки назад було 20 корів, а сьогодні вісім. Канава є, вода є, є ліс, є пасовища, а скоту немає. Тому мені буває образливо, що зроблене людьми: і ДніпроГЕС, і Канівська ГЕС піддається зараз нищівній критиці. Такий час був. Добре це чи погано, але так було, це наша історія. І зараз говорити, добре це чи погано, що збудували Канівську ГЕС, не варто. Все, що робилося для блага людей – то все правильно. Звісно, люди звикли до своїх місць, не хотіли переселятися, але будівництво водосховища було науково обґрунтовано. Все, крапка.

Записав Микола Михняк 15.10.2016 р.

 

Гончаренко Микола Петрович (1920-2015)

Колишній головний ветлікар району та колишній начальник управління сільського господарства про більшість із піднятих вище питань наслідків побудови Канівської ГЕС висловлює свою думку у рукописі від 23 грудня 2002 року, підготовленому для друку в районній газеті і наданий нам Дудою Г. Я.

ЗА ЩО ТЕБЕ СПЛЮНДРОВАНО, КРАЮ МИЛИЙ?

Зникли з землі, з нашої пам’яті первісні села нашого прадавнього краю – Переяславщини – десять великих сіл і більше п’яти хуторів.

Немає Підсінного, Андрушів, Козинців, В’юнищ, Циблів, Городища, Комарівки, Зарубинців, Монастирка, Трахтемирова, були колись хутори: Чубуки, Гора, Борок, Гетьманів, Лісаневичі та інші. У Трубайлівці зникли: Слобода і Максимівка. Їх більше немає, а люди розбрелися по світу.

У цих селах були сотні гектарів орної землі, тисячі гектарів сінокосів і випасів. Лише в Комарівці було 250 гектарів (на 36-ти ділянках) орних земель, де вирощували хліб, городину, лікрослини, кок-сагиз. Це був край сільськогосподарських угідь, край рибних озер і річищ, віковічних лісів. Лише в Білоозерському лісництві затоплено біля 3200 гектарів, майже половина лісів нашого лісгоспу.

Затоплена, сплюндрована найбільш мальовнича частина переяславського краю. Згадаймо (тепер можна лише згадувати) підсінські краєвиди – великий Станіслав, що протягнувся до Андрушів і пристані, урочище Попова руча, Велике і Мале Гущине, Уступ, де колись були водяні млини, озеро Грузьке і багато інших. А пригадайте мальовничу Кам’янку (Верхню і Нижню)! Це був райський куточок для рибалок і відпочиваючих.

Т. Г. Шевченко писав із заслання А. Й. Козачковському: «Мені тепер здається, що й раю кращого на тім світі не буде, як ті Андруші… ».

Разом з Андрушами затоплені Трубайлівська Слобода і Максимівка. Хто пам’ятає – пригадайте. Шляхом до Підсінного ви пройдете через річище Закати і через луки до Плоского, а далі ви перетнете залишки шляху з Чубуків на Трахтемирів, що йшов на міст через Дніпро, який зруйнований у 1914 році.

На одному з двох малюнків Т. Г. Шевченка «Андруші» видно будинок для монахів, який називався «покої», а парк біля нього – Гай, там були два віковічні дуби – звалися «брати», залишки парку біля церкви залишалися до затоплення. За церквою була затока від Станіслава, яка звалася Делимуха. Іван Михайлович Доброскок з Андрушів згадує цікаву оповідь свого діда про життя-буття монахів з «покоїв».

Помандруємо луками, водними плесами, болотами та гаями поміж Козинець, В’юнищ, Городища до комарівських озер і луків, через лісові урочища Займу, Мокру Чернещину, Заруддя, Яридовщину, Кошарне, Канєвщину, Грабщину і масиви Білоозерського лісництва. Це зовсім не такий ліс, який ми знаємо сьогодні з просіками і кордонами. Це справді казковий куточок природи, що на кожному кроці змінюється зеленим килимом луків і сіножатей, озер і плес старорічищ, лозовими зарослями, і плесом білої і жовтої лілії – латаття. Біля Козинців озера Вирі, Піщанка, Дегтярне, а далі Городищенський біловід з лататтям. Я згадую: біля фонтану, що на старику, луки в пору сінокосу були суцільним квітковим килимом, а подібні килими покривали більшість сінокосів і випасів. Або урочище Попівщина, оточене озерами і заводями, пагорбкувате дубове різнолісся з пирійовим різнотрав’ям. За Кошарним – Красні горби, а далі озеро Ревуче, мальовничий Успенський біловід і райський куточок затоки Василькове, озеро Ситове, Демидовка, Гаренкове, що окаймляли комарівські угіддя.

Коваль Микола Денисович, згадуючи своє село, мовить, що йому до цього часу сниться улюблена Комарівка, оточена мальовничою й багатою природою. Їх колгосп був двічі мільйонером, по тих часах – це дуже багате господарство.

І Комарівка, і всі села заплави, оточені лісами і луками, купалися в зелені верб, лозових заростей і калинових гайків. При в’їзді в Городище, перед містком з трьох дрючків в пору першого снігу з обох сторін розляглися червоні калинові гаї на білому полотні снігу. У кожному селі гніздилися десятки лелечих сімей – на стовпах, деревах, на дахах будинків і сараїв, і навіть на колодязних журавлях. Скрізь було чути їх клекотання й видно їх «вартування» на лузі. Не менш мальовничі землі, що затоплені разом з селами Зарубинці, Монастирок, Трахтемирів. Були тут чудові сади, ліси й луки. Що озеро, затока чи старик – то багатюще рибне царство. Там водилися щуки й карасі, коропи, лини, лящі. У Дніпрі – сом, жерех, судак. Тепер зникли всі риби, що нерестилися в проточній воді – морина, йорш, в’язь, минь, підуст та інші.

Крім лісового багатства сплюндровані великі площі сільськогосподарських угідь – сінокоси, випаси, орні землі. Більш як десяти колгоспам степової зони району належали тут луки із сінокосами й випасами (див. карту Г.Я.Дуди. Авт.). Кожне літо на луках господарств і лісгоспу випасалися тисячі голів худоби нашого й сусідніх районів області, України. Навесні приганяли (й привозили) «перезимувавший» молодняк, а восени забирали нетелів на відтворення стада, бичків везли зразу на м’ясокомбінат, куди здавали, відстоявши велику чергу. Це було найдешевше вирощування худоби. Багато людей з інших сіл і міста випасали там і свій молодняк. Вирощена влітку на зелених випасах, а взимку на вітамінному сіні худоба майже не потребувала ветеринарної допомоги.

Більшість пасік району стояли й медоносили до осені на галявинах, у лісі, в гайках. Найкращі медозбори були в Грабщині біля Хатнища, в Канєвщині, де постійно базувалися великі пасіки. Мед з квітучих лук був найбільш цілющим, він високо цінився в знавців.

Сплюндровано основну площу Білоозерського державного мисливського господарства. Це була зона незайманих лук і тихих озер та річищ. Широкими плесами розливалися сині, темночервоні, жовтогарячі озера-квіти. Тут було багато справжніх озер: Лататне, Пусте, Срібне, Рибне, Мочарне. Славилося господарство бобрами. Білоозерські бобри відрізнялися від своїх родичів з інших місць. Скрізь бобри будують греблі завалами, влаштовуючи коло них свої хатки, переважно з галуззя. Тут же бобри жили в норах, виритих у високих берегах стариці. Водилися й інші звірі: зайці-русаки, косулі, лисиці, видри, дикі свині, єнотовидні собаки, білки, куниці. Було чимало водоплавної та болотної дичини: крижаків, чирків, широконосок, куликів. У 1961 році в господарстві почали розводити фазанів, плямистих оленів, лосів.

Забута, сплюндрована також і наша історія. Майже кожне із затоплених сіл іде корінням у прадавню історію. Городище та Комарівка, згадуються в X–XI сторіччях, в Андрушах знаходили бронзові монети Х століття. Біля В’юнищ і Козинців та урочищі «Загаї» виявлено поселення доби неоліту (V–IV тисячоліття до н. е.) і доби бронзи ( II тисячоліття до н. е.). Багаті історією села Зарубинці, Монастирок, Трахтемирів – це знахідки Зарубинецької культури, стоянки Трипільської культури й часів Київської Русі. Це й місто-фортеця Заруб, і Зарубський та Трахтемирівський монастирі, і безліч інших пам’яток нашої минувшини.

     Згадаймо й новішу історію – перебування Т. Г. Шевченка у В’юнищах і Монастирку в 1845 році. У середині жовтня 1943 року в Монастирку біля хати А. Є. Мізіна в трьох бліндажах містився командний пункт І-го Українського фронту, звідки М. Ф. Ватутін та М. С. Хрущов керували бойовими діями на Букринському плацдармі. І ось у 1975 році видано історію населених пунктів України у двох томах, де йдеться про Київську область: із затоплених сіл згадуються лише одні В’юнища, і то побіжно. Велика наукова редакційна колегія просто забула згадати стародавні села, де зароджувалася історія Переяславського князівства, нашої рідної Переяславщини.

   В уродженців цих сіл в паспортах записано: народився в с. Андруші, В’юнище, Монастирок …, а після їх смерті заберуть паспорт в РАГС і цієї пам’яті не буде. Їх сини й онуки згадають, що вони вихідці із старовинного козацького села, а що то за село, ніхто з них не зможе й прочитати, бо ми не залишаємо пам’яті про ті села, на місці яких нині хвилі гнилого моря.

Залишилася одна пам’ять із цього краю – діорама «Битва за Дніпро. Букринський плацдарм». Ця битва – одна із золотих сторінок історії Другої світової війни, написана відвагою й кров’ю радянських воїнів. На полотні діорами на обрії видно орієнтири майже усіх затоплених сіл, краєвид мальовничого нашого краю.

Нам і нашим нащадкам потрібно знати й пам’ятати історію затоплених сіл, щоб знали, звідки вони родом. Колектив нашого історико-етнографічного заповідника повинен очолити цю роботу, а в поміч можуть стати шкільні колективи Циблівської, Хоцьківської шкіл і міської школи № 5, де навчаються діти й онуки вихідців із знесених сіл, які з вдячністю можуть розповісти, згадати оповіді дідів і прадідів своїх.

Чи потрібно було створювати рукотворні моря? Так, дніпровську воду споживає більше половини населення України. Крім того, водосховища дозволили створити зону сталих врожаїв на півдні України. Основне призначення Канівського й Київського водосховищ – забезпечення сталих глибин – 3,65 м на водному шляху Херсон-Київ. А чи потрібно це? А якщо й так, то все можна було зробити значно простіше.

Для наступних поколінь існує велика проблема замулення морів, виходу з ладу дамб і гідростанцій. А після спуску цих водосховищ наші правнуки одержать не зелену заплаву, а піщану пустелю з радіоактивними піском-мулом з р. Прип’ять. Таким буде чорнобильський «привіт» нащадкам з XX століття.